Італійський журналіст Валентіно Броколлі поділився своїми враженням від поїздки до Чорнобильської зони відчуження.
Нескінченну кількість разів, сидячи за столом перед тарілкою салату, слухаючи маму та її розповіді про Чорнобильську катастрофу, гортаючи сторінки свого атласу "DeAgostini", мріяв особисто відвідати місце найбільшої ядерної катастрофи, що відбулася 26 квітня 1986 року.
Прислонивши запилений рюкзак поруч з іржавою раковиною скидаю взуття та протягуюсь з ногами на всю довжину ліжка. Визираю у вікно й натикаюсь на свій недовірливий погляд. Стара біла "Лада" стоїть самотньо серед опавшого листя на узбіччі дороги. Мерехтливий вуличний ліхтар змушує на балконах танцювати розвішану тканину. Порожньо. Немає нікого. Темно. Ніч. Нарешті я здійснив свою мрію. Я прямую в Чорнобиль.
Болонья-Монако, Монако-Київ. Вчора, після обіду прилетів рейсом " Lufthansa" й навіть встиг насолодитися чудовим заходом сонця, відпочиваючи поруч із руїнами Десятинної церкви та гуляючи серед фонтанів Майдану Незалежності, що вабили різноманіттям барв. Позаду готель" Україна", звідки 20 лютого 2014 року снайпери масово розстрілювали людей. Завітав на цілодобовий міні-ринок, щоб запастися водою та продуктами харчування. Готуючись до нелегкої подорожі, я повернувся до готелю й загорнувшись в ковдру швидко заснув.
Будильник о шостій ранку. Швидкий душ. Легкий сніданок. Надягнув окуляри, завдання яких прикрити темні кола під очима. Mобільний телефон. Гроші. Паспорт. Щільно затягнутий вузол на кросівках. Рухаюсь по сірих та поганопахнучих сходах по вулиці Михайлівській. На карті обведено " Центральну станцію". Проштовхуючись серед натовпу з перемінним успіхом вдається сісти у метро. Обличчя, що дивляться на мене так пильно, наштовхують на думку що я вийшов не на тій станції метро. Автобус чекає на мене на протилежній стороні вулиці. «Hello. Nice to meet you. I’m Valentino ». Кілька скупих слів та триста доларів готівкою. Так розпочався тур.
Дев'ятимісний " Mercedes Sprinter". Нас семеро, але кожен сам по собі. Ніхто не знає, з якої частину світу кожен з нас, і ніхто не знає, чому він опинився в цьому автобусі. Денис, наш гід, починає свою розповідь. На екрані, вмонтованому у спинку сидіння, одне за одним змінюються зображення днів катастрофи, а в цей же момент за вікном змінюються зображення радянських краєвидів. Намагаюся не заснути, діри в асфальті в цьому мені допомагають. Приблизно через дві години ми наблизились до першого КПП. Усі на двір. В індійську чергу. Паспорти. Металошукач. Наголошують, що ні до чого не можна торкатися. Не можна сидіти. Не можна їсти та пити, окрім як в середині транспортного засобу. В випадку, якщо хтось з нас травмується, найближча лікарня знаходиться в 70 кілометрах, нас ніхто не забере і ніхто не приїде по нас. Все зрозуміло. Можемо продовжувати. Після ще двох контрольно-пропускних пунктів фургон зупиняється і двері відчиняються. Наближаються дві собаки загрозливо гавкаючи. Два сухі печива і ми кращі друзі. Я оглядаюсь навколо себе, примружуючи очі за темними окулярами. Тепле повітря. Бліде небо. І на язиці металевий присмак. На під'їзді дозиметр починає активно повідомляти нас про небезпеку. Денис невпинно повторює свої нескінченні рекомендацій.
Прип’ять. Пробиваючись руками між кущами та комарами потрапляємо до старої лікарні. Піднімаючись по зруйнованих сходах і блукаючи темними коридорами, мені цікаво, чи зможу я коли-небудь розповісти те, що зараз бачу. Безумовно, знадобляться декілька безсонних ночей з кількома склянками рому, щоб описати операційну кімнату з іржавим ліжком, що все ще знаходиться посередині під керамічною лампою. Педіатрія з тринадцятьма ліжками в ряд. Каркас фортепіано в залі для виступу. Костюми ліквідаторів, які першими спробували стримати поширення катастрофи. Звук від битої синьої плитки що лунає з-під наших ніг насторожує. Знову в гору, на дах, де можна побачити все місто-привид. Кінотеатр з порваною афішею. Театр з його завісою яка опустилась та більше ніколи не піднялась. Готель «Полісся» на головній площі міста. Спортивні зали з футбольними воротами, баскетбольними обручами та ринги для боксерських зустрічей. Батути в порожньому басейні. Стадіон із безлюдними сходинками що ведуть на легкоатлетичну доріжку та футбольне поле, заповнене деревами. Гора протигазів. Плюшевий ведмедик. Одна із тих жовто-червоних вантажівок, які я в дитинстві використовував на пляжі для моїх мега піщаних робіт. Лялька, що сидить поруч із годинником, годиник зупинився о 1:23. Час зупинився тієї ж миті і тієї ж ночі. Навіть в початковії школі, зошити та пальто все ще знаходяться в шафках. І я на кілька секунд залишаюся нерухомим серед запилених та облізших лавок, поки вони фотографують мене.
Виходжу, натягнувши сонцезахисні окуляри. Серед дерев іржава гірка та лавка. Хто знає, де зараз ті діти, які тут грали. І хто знає, можливо я теж грав з кимось із них у літніх громадських садках протягом 90-х. Ще кілька кроків. Єдиний шум - гравій, який рипить під нашими ногами. Піднімаю голову, ось він символ та візитівка Прип'яті: знамените оглядове колесо. Вітер шумить між жовтими каютами змушуючи їх гойдатися.
Поруч-карусель, яку продовжують крутити пориви вітру, і примушують рипіти як стара страхітлива скриня. Десь там внизу видніється бампер автомобіля. В цю мить, дозиметри моїх товаришів по пригоді сходять з розуму, залишаюсь там, заклавши руки в боки. Виснажений. Збуджений. розгублений. Людина кинула виклик фізиці, забувши про найважливіше: життя.
Мій "Casio" на зап'ясті нагадує про те що вже тридцять хвилин по півночі. Вимикаю світло. Завтра знову ранній підйом. Сніданок з смажених яєць та чорничного соку, принаймні я так сподіваюсь. Відвідаємо місто Чорнобиль. Від меморіалу поїдемо мовчки з опущеними головами минаючи десятки знаків «мертвих» міст. Зробимо фото ангела, який грає на трубі Апокаліпсису. Проїдемо в декількох метрах від саркофагу реактора № 4. Поїмо водянистого борщу у військовій столовій. Спробуємо проникнути в п'ятий реактор і втекти від охоронців через Червоний ліс до радара Дуга-3. Там де Денис поставить нам декілька питань, на які я не зможу знайти відповідь. Але я знаю, що з цієї ночі, іноді перед тим, як заснути, я буду замислюватися, чи шумить ще вітер у Прип’яті продовжуючи крутити карусель.
Валентіно Брокколі
