990 днів окупації: у Кам'янці-Подільському нацисти розстріляли і закатували 85 тисяч людей

Глибокий слід, позначений людськими жертвами, розбитими долями, величезними матеріальними збитками, понівеченням культурних і духовно-моральних цінностей, залишила війна у кожній кам’янецькій родині та кожній сім’ї.

Передусім, підкреслимо, що у південно-подільські землі гітлерівці вторглись на початку липня 1941 року. Кам’янець-Подільський вони захопили 10 липня. Господарські команди німецької армії на чолі з Наудорфом і його заступником Габеніктом з’явилися в місті у середині серпня. Повністю на його території окупаційна влада була сформована до середини жовтня. Тоді ж Кам’янець-Подільський став центром округу (“крайсгебіту”), до якого увійшли п’ять районів, в тому числі Орининський, Смотрицький, Староушицький і Чемеровецький. У місті розмістилась ставка гебітскомісара Штефена та штадлайтера Меделунга.

Із утвердженням окупаційних властей для мешканців краю наступили чорні дні, появилися численні безневинні людські жертви, матеріальні збитки та моральні втрати. В перші ж дні гітлерівці приступили до створення спеціального мікрорайону для проживання німецьких офіцерів і фольксдойче. З цією метою на окраїни міста було переселено кілька сотень українських сімей. Зокрема, виселили родини, що мали заборгованість по квартплаті, а їхні будинки виставили на аукціон й продали новим “господарям”.

З тим, щоб приховати справжні політичні наміри, окупаційна влада створила Український комітет, керівником якого призначили І.Цісара, заступником - З.Кислоокого, членами комітету - заступника бургомістра Є.Вікул, перекладача І.Цер, директора банку Ю.Ксеножок та ін. Проте в 1942 році за наказом гебітскомісара Райнбеля “Про арешти просвітянських лідерів” їх у числі 150 осіб було заарештовано і незабаром розстріляно.

З перших днів свого перебування на Кам’янеччині німецько-фашистські загарбники встановили жорстокий окупаційний режим. Окупаційні власті змусили кам'янецьких хліборобів щоденно гнути спину в так званих громадських дворах, організованих на місці довоєнних колгоспів. Їх робочий день нерідко доходив до 14-16 годин на добу. Подолян дошкуляли величезними штрафами, систематичними поборами і пограбуваннями, погромами та насильством. У них силоміць забирали корів, робочу та іншу домашню худобу, дрібних тварин і птиці. Всі мешканці, включаючи дуже старих і немічних, були обкладені обтяжливими податками, змушені були здавати численні продукти харчування тощо.

Наказом коменданта, від 3 серпня була запроваджена комендантська година. Всьому цивільному населенню заборонялося ходити по вулицях з 21 год. до 5 год. ранку. Тих, хто в цей час з’являвся на вулицях, суворо карали. Через кілька днів набув чинності наказ про здачу в штандарткомендатуру зброї, та різноманітної радіоапаратури, військового спорядження і одягу - в фельдкомендатуру. У січні 1942 р., на доповнення наказу про комендантську годину, мешканцям була накладена заборона надавати помешкання, їжу, одяг чи іншу допомогу немісцевим особам без особистих документів. Порушників наказу неминуче чекала смертна кара. В разі не виявлення винних, розстрілу підлягали заручники.

Здійснюючи політику геноциду, гітлерівці відвели Кам’янцю-Подільському жахливу роль одного з центрів знищення євреїв. У Старому місті вони організували гетто, куди зігнали євреїв з міста та сіл Кам’янеччини, Орининського, Староушицького та інших районів. Конкретним виявом “господарювання” гітлерівців стали утворення таборів для військовополонених, гетго, численні арешти, вбивства і розправи. Щодня окупаційна влада приносила людські жертви, пограбування, насильство, невільництво та рабство. За найменшу підозру в підпіллі, партизанщині чи саботажі німецьким властям людей заарештовували і знищували фізично.

Своє варварське обличчя окупанти показали у перший же день перебування в тодішньому районному центрі Стара Ушиця. Вдершись у містечко 7 липня 1941 р., вони відразу ж вчинили звірячу розправу над мирним населенням, у ході якої розстріляли десятки безневинних мешканців, а за період окупації - майже 700 осіб. Такою ж поведінкою вони відзначились і в Жванці, захопивши його 7 липня 1941 року.

У самому Кам’янці-Подільському масові розправи над мирним населенням почались наприкінці серпня. Цьому передувала нарада, проведена окружним комісаром, начальником СД і начальником жандармерії, на якій були обговорені організаційні питання проведення акції. Перше масове знищення місцевого населення було вчинено 27 і 28 серпня 1941 року в районі порохових складів та на північно-східній околиці міста. Зокрема, в перший день окупанти знищили 7 тисяч угорських, польських і словацьких євреїв. 28 серпня 1941 року в район порохових складів під посиленою охороною привели 12 тисяч жінок, стариків і дітей єврейського походження - мешканців Кам’янця-Подільського і навколишніх сіл та розстріляли їх і поховали у спільних ямах.

30 серпня 1941 року в Кам’янець-Подільську “долину смерті” гестапівці зігнали мирних жителів з навколишніх сіл древнього міста над Смотричем євреїв, головним чином жінок і дітей й також всіх розстріляли.

Смертоносна окупаційна машина працювала майже безперебійно увесь період окупації. Приміром, у вересні 1941 р. на території Кам’янця-Подільського і його околицях фашисти знову знищили 11 тис. євреїв-іноземців і кілька тисяч подолян. У великій могилі на міському кладовищі гітлерівські кати живцем закопали близько півтисячі дітей віком від 4 до 8 років.

Вістря гітлерівської кривавої машини передусім спрямовувалося проти подолян, які чинили організований опір окупаційному режимові. Розгортання підпілля та поява партизанського руху викликали посилення німецьких репресій проти мирного населення. 9 травня 1942 р. окружний гебітскомісар видав розпорядження про застосування репресивних заходів до осіб, які підтримували партизанів. Посилаючись на низку випадків таких зв’язків, гітлерівський чиновник оголосив про застосування ним найсуворіших заходів для запобігання підтримки місцевим населенням немісцевих осіб і особливо партизанів. При цьому він категорично попереджав, що не пожаліє нікого і все зробить для того, щоб не тільки не допустити проявів, а й взагалі виключити контакти населення з підпіллям і партизанським рухом.

Знищення мирного населення здійснювалося із застосуванням найлютіших засобів. Наприклад, у Ляшковиці (тепер Збруч) гітлерівці запрягали підлітків-євреїв у борони та плуги і під дулами автоматів гнали на заміновані поля між Жванцем і Ластівцями. Розміновуючи в такий спосіб родючі землі, окупанти обірвали життя не одного підлітка. Члени молодіжної патріотичної групи села на чолі з Іваном Гнатюком не змирилися із тортурами та знущаннями над дітьми і вирішили врятувати їх від смерті. Проте гестапівці натрапили на слід і, при спробі визволити підневільних євреїв, в неділю, 15 червня 1942 р. заарештували їх. Юних підпільників Віру Діброву, Надію Кравчук із братом, Лілю і Надію Ткачук, Володимира і Мефодія Твердохлібів довго і нещадно били та калічили, а після нелюдських катувань провели, як і єврейських дітей, через те ж заміноване поле, а тих, хто чудом не загинув, нелюди поставили на краю заготовленої ями та безжально розстріляли прицільним вогнем. Вслід за ними загинуло ще десять сімей-заручників, а їхні оселі були спалені. В одній могилі вічний спочинок знайшли 22 односельці і 29 підлітків-євреїв.

Серед перших страчених загарбниками у 1941 р. месників був член Кам’янець-Подільської антифашистської підпільної організації, мешканець села Ріпенці Артем Юзвак. 9 лютого 1942 р. за пошкодження кабелю фельдкомендатури було заарештовано та розстріляно 10 заручників.

Наприкінці червня 1942 р. разом із членами Кам’янець-Подільської міської антифашистської підпільної молодіжної групи окупанти розстріляли Віктора Білоуса з Сокола, Петра Дворжака і Михайла Дулепу з Баговиці, Івана Зюбрицького із Гуменець, Антона Матковського, Олександра Мельничука і Володимира Марківського із Слобідки Рихтівської, Григорія Ткачука із Кульчіевець, Євгена Шлапака, молдаванина Казимира Боровицького, росіян Миколу Печоріна і Вадима Полякова, єврея Бетю Бразимера із Оринина. Згодом у фашистських застінках загинули члени Орининської районної антифашистської підпільної організації Олександр Гуківський із Баговиці, Федір Кавчук із Ходоровець, Шльома-Белемін Кіповер і Моня Клейпер із Оринина, Каленик Цаплюк із Сокола, член сільської підпільної організації Завалля Григорій Сеник і член Орининської підпільної групи Петро Товкач.

У липні 1942 р. окупанти закатували членів підпільної антифашистської організації, що діяла на Довжку, Дмитра Громика із Кадиєвець та Івана Ткачука із Тарасівки. Тихої серпневої суботи 1942 року із Студениці карателі доставили в Стару Ушицю чергову групу жертв - 115 єврейських сімей і розстріляли неподалік містечка.

Чергове масове знищення мирних громадян гітлерівці провели влітку1942 р. у вибалку на східній околиці Оринина, розташованому близько 250 метрів від ґрунтової дороги, що вела на Жердя. Для цього там викопали дві великі могили 18 м довжиною, 4 м шириною і 3,5 м глибиною. Розстрілом керували оберлейтенант Ферман і лейтенант СС Штофен. До місця страти приречених приводили під конвоєм групами по 10 осіб, там роздягали догола і ставили на дошки, перекинуті спеціально через ями. У приречених стріляли переважно у потилицю або в спину. Нерідко дітей скидали у ями живцем. Жертвами страшного орининського побоїща тоді стали люди різного віку: від немічних старих до немовлят. Під час розслідування злодіянь фашистів у травні 1944 р. спеціальна комісія виявила в цих ямах 40 грудних дітей, 530 дітей віком до 14 років, 650 жінок і 480 чоловіків.

У листопаді того ж року гітлерівці розстріляли поблизу навчального батальйону, розташованого на північній околиці Кам’янця-Подільського, понад 4 тис. мирних громадян, у числі яких була велика кількість мешканців із навколишніх сіл.

На місце неодноразових масових знищень ні в чому не винних людей загарбники перетворили і єврейське кладовище. Восени 1942 р. від рук окупантів загинуло 500 дітей від змішаних шлюбів євреїв і українців. Як і раніше, частину беззахисних жертв фашисти кидали у ями живими.

25 листопада 1942 р. окупанти розстріляли 700 мешканців як “непридатних до використання”. Серед них переважно були старики, жінки і діти. Майже одночасно в районі військового навчального батальйону вони розстріляли 2 тисячі мирних мешканців краю.

Після низки поразок на території Радянського Союзу гітлерівці ніби оскаженіли. Міська управа 11 лютого 1943 р. повідомляла, що “невідомий злочинець” пошкодив телефонний кабель польової комендатури і, оскільки винуватця не вдалося розшукати, було розстріляно 10 заручників.

У липні 1943 р. гестапівці закатували членів антифашистської підпільної групи Степана Мазикіна і Володимира Вронського з Кам’янки. Окупанти заарештували та стратили члена Кам’янець-Подільської антифашистської підпільної групи Івана Журляка з Нагорян. Від рук гітлерівських карателів загинув майор Петро Заплатинський, командир партизанського загону імені Боженка, що діяв поблизу Оринина. В жовтні 1943 р. фашисти схопили і після жорстоких тортур стратили партизана О.Щербаня з Привороття. Майже водночас есесівці закатували в Орининській жандармерії ще одного месника.

Загалом у Орининському районі було розстріляно 1700 мирних жителів, а на Кам’янеччині - 5181 мешканця14. У жовтні 1943 року гітлерівці напали на слід Кам’янець-Подільської міської підпільної організації О.Павлюка та більшість підпільників заарештували. Гестапівці піддали їх нелюдським катуванням. Але патріоти трималися мужньо та хоробро і навіть зробили відчайдушну спробу врятуватися від смерті. В ніч на 18 листопада вони напали на тюремну охорону, знищили її та відкрили камери на 1 і 2 поверхах в’язниці. Так було визволено 30 месників. На жаль, підпільників, які знаходились на третьому поверсі, врятувати не вдалось. 27 листопада фашисти стратили всю групу месників, серед яких були В.Веронський та В.Торжинський із Кам’янки.

За зв’язок з партизанами в фашистських катівнях у цей час загинули Володимир Дубинський із Довжка та члени підпільної групи плодоконсервного заводу вчителі Марія Мельниченко і Іван Журляк із Нагорян. Тоді ж були страчені окупантами партизани загону імені Боженка Олександр Решетник із Ходоровців та Олександр Щербань (директор технікуму) з Привороття.

Небаченим звірством фашисти відзначилися у грудні 1943 р. в Манівцях, розстрілявши спочатку без будь-яких підстав чотирьох селян, а коли жертв виявилося замало, гестапівці піддали нечуваним тортурам сімнадцятилітнього Леонтія Кузему, нанісши йому кілька десятків ударів у голову, обличчя, груди та живіт. Потім залізним прутом повибивали зуби та око. Після цього під знахабнілі викрики змусили його бігти. Та через кілька кроків понівеченого, закривавленого юнака наздогнала ворожа куля.

Низкою розправ розпочався 1944 рік. У січні від рук гестапівців разом із міськими підпільниками загинули кадиївчани Пилип Ватульєв, Антон Бротковський, Іларіон Савчук, Парасков’я Савчук, Текля Слюсар і члени районної підпільної організації Андрій і Прокіп Ковальчуки, Іван і Марія Стадники із Кадиєвець. Через місяць жертвами чергової розправи гітлерівців стали підпільники села Антоніна Гладченко, Віра Слюсар і Григорій Яцетнюк.

У березні 1944 р. німці розстріляли членів антифашистської підпільної організації Петра Шведа з Кадиєвець, Йосипа Левицького і Григорія Альварського з Оринина, членів Орининського районного підпілля Павла Гуменюка і Антона Кучера із Кульчієвець. Стратили також партизана загону імені Боженка Петра Пасічника з Калачковець. Сотні ні в чому не винних сільських мешканців Кам’янеччини, в тому числі з Вірменських Хуторів, Думанова, Калачковець, Мар’янівки, Оринина, Сокола, Чорнокозинець загинули від рук окупантів у тюрмі та жандармерії древнього Кам’янця-Подільського.

Хвиля масових розстрілів і повішань прокотилася під час відступу німецько-фашистських загарбників у Бразі, Великій Слобідці, Вихватнівцях, Гринчуку, Демшині, Зіньківцях, Китайгороді, Мілівцях, Супрунківцях, Тарасівці, Шутнівцях, Цвіклівцях, Ходорівцях та інших селах.

30 березня 1944 р. у Тарасівці окупанти зігнали та зачинили у сарай близько 70 мешканців на краю села, протримали в ньому цілу добу як заручників і після цього розстріляли. А шестирічній Марійці лише за те, що ненароком зачепила чужинця, той прикладом автомата повибивав їй зуби і зробив з маленького личка суцільне закривавлене м’ясиво.

Вже тікаючи під натиском радянських військ, знавіснілі гітлерівці перетворили з мальовничої Тарасівки величезне згарище. Те ж саме вони вчинили у Демшині, зігнавши і розстрілявши цього ж дня посеред вулиці 66 мешканців села різного віку: від маленьких дітей до старих та немічних.

По-звірячому окупанти розправилися із мешканцями Вихватновець. їх жертвами тут стало 14 душ, у тому числі б жінок-єврейок. Серед закатованих виявились 93-річний Олександр Афанасійчук, 11 річна Раїса Кузьминська та 5 річний Боря Кузьминський. Чотирнадцять мешканців Китайгорода фашисти розстріляли у переддень його визволення. Вісім із них загинули від ворожих куль у селі, а шістьох смерть наздогнала в лісі. Відчайдушно відстоюючи захоплені українські землі під час визвольного наступу радянських військ, німці 1 квітня 1944 року позбавили життя п’ятнадцяти мешканців Цвікловець. Над восьми цвікловчанами розправу влаштували в приміщенні школи, а сім розстріляли у їх рідних домівках.

Як свідчать зведені відомості про заподіяні гітлерівськими загарбниками злодіяння, що зберігаються в фондах Державного архіву Хмельницької області, на території Довжоцького району було замучено, розстріляно і повішено 12 тисяч співвітчизників, у тому числі 2570 військовополонених, у Орининському районі 1745, Староушицькому районі - 3100 мирних громадян, зокрема, в Старій Ушиці - понад 500, селі Студениця - 115, Тарасівці - 71.

У Довжоцькому районі не залишилося жодного населеного пункту, в якому б не було людських жертв окупації. Тут фашисти позбавили життя 327 мирних мешканців, у тому числі 66 - у Демшині, 41 - Збруч, 20-у Яцківцях, 19 - в Кадиївцях, по 17-у Китайгороді і Нагорянах, по 16 - у Калачківцях і Слобідці-Кульчієвецькій, по 15 - в Цвіклівцях і Вихватнівцях, 12 - у Гуті Яцковецькій.

Замітаючи сліди, в місцях масових розстрілів, названих в народі кам’янецькими “бабиними ярами”, окупанти засипали ями-могили руками місцевого населення, робітників із концентраційного табору і осіб, приречених для розстрілу іншим разом. У такий спосіб вони не тільки економили передбачені на це спеціальним кошторисом гебітскомісара кошти, а й залякували поневолене населення. Майже після кожних таких розправ ями засипались по декілька разів, оскільки крізь землю знов і знов просочувалась кров.

За роки окупації гітлерівці залишили на Кам’янеччині руїни і спустошення. Вартість відібраного, вкраденого та знищеного окупантами майна в Довжоцькому районі склала понад 18 млн. крб. Податки, штрафи і контрибуції, виплачені мешканцями цього району німецько-фашистським загарбникам, перевищили 25,4 млн. крб, а втрачені через неможливість займатися своєю професією заробітки і доходи, досягли майже 31 млн. крб. Лише збитки колгоспам і культурно-освітнім закладам с. Жванця нараховували близько 13 млн. крб., Нігина - 12 млн. крб. Було знищено сотні житлових будинків і виробничих приміщень, виведено з ладу машин і різноманітної техніки, знарядь та реманенту.

В купу цегли і попелу фашисти перетворили колишні майстерні і гаражі знаменитої до війни на всю Україну МТС та численні житлові будинки у Оринині. Під час окупації були найбільше зруйновані господарські будівлі колективних господарств сіл Гуменці, Мала Боришковецька, Калачківці, Голосків, Підзамче, Тарасівка, Ходорівці.

Матеріальні збитки жителів Орининського району склали більше 105,0 млн. крб., а по колгоспах - 212,4 млн. крб. Із Старої Ушиці німці вивезли понад тисячу голів худоби, зруйнували майже всі господарські приміщення. По району було втрачено понад 9,2 тис. голів великої рогатої худоби, більше 35 тис. домашньої птиці. В самому районному центрі постраждало 543 сім’ї. Загальні збитки, заподіяні окупантами його мешканцям, склали 47,6 млн. крб., у тому числі 31,9 млн. крб. - єврейським сім’ям.

В роки окупації постраждали 238 сімей із села Шусгівці (збитки склали майже 12,7 млн. крб.), 202 сім’ї із села Пижівка, 176 сімей із села Кізя, 174 сім’ї з села Параївка, 165 сімей з села Думанів та ін. Наприклад, у селі Шустівці матеріальні втрати Федірка Йосипа перевищили 157 тис. крб., Завальнюк Насті - 142,6 тис. крб., Сарахмана Євгена - 125,1 тис. крб., Ковецького Олександра - 115,3 тис. крб. У невеличкому селі Кізя, де загальні збитки склали майже 5,0 млн. крб., матеріальні втрати окремих сімей коливалися від 50 до 90 тис. крб.

Жахливою трагедією для Кам’янеччини стала примусова депортація переважно молодого працездатного населення. Насильницьке вивезення подолян до рейху розпочалося в лютому 1942 і не припинялося аж до січня 1944 року. Керували насильним вивезенням кам’янчан у Німеччину здійснювали гебітскомісари Дягель і Розенгецен, а безпосереднім виконавцем виступав начальник біржі праці Еріхов. Гітлерівська депортаційна машина працювала на повну потужність, так що всі села перебували в безперервному оціпенінні від все нових відправок до рейху юнаків і дівчат. Показовим у цьому плані може бути село Калачківці, з якого на каторжні роботи було відправлено 198 осіб. Першу групу невільників звідси забрали до рейху 24 лютого 1942 р. Після цього бранців вивозили в Німеччину майже безперервно: 5 і 25 березня, 1, 8, 13, 14, 16, 19 квітня, З, 22, 25, 28 травня, 22, 25, 27 червня, 23 липня, 19 і 27 вересня, 20 і 28 листопада, 4 і 14 грудня 1942 р.

Вік кам’янець-подільських остарбайтерів переважно складав 17-19 років, а з Вихватновець, Думанова, Лясковець, багатьох інших сіл часто не перевищував 15 років. На каторжні роботи відправляли їх, як правило, великими групами. Наприклад, у Соколі 26 березня 1942 р. невільниками стало 11 юнаків і дівчат, 25червня 1942 р. - 30, 29 червня 1942 р. - 27,29 липня 1942 р. - 22,27 вересня 1942 р. - 31, 4 грудня 1942 р. - 40, 8 червня 1943 р. - 11 сельчан.

Відправку першої великої партії мешканців до Німеччини окупанти приурочили першій річниці нападу на Радянський Союз. Для цього у кожному селі були заздалегідь складені “чорні” списки невільників. Організацію відправки кам’янецьких “остарбайтерів” забезпечували прибулі у села спеціальні загони шуцманів. У Демшині. За наказом фашистів всіх занесених до чорного списку зігнали на край села. Вишикувавши, всіх ретельно перевірили. Після цього заставили покласти на вози вузлики з харчами та пожитками, а самих пішки під марш “Прощання слов’янки” погнали на залізничну станцію в Кам’янець-Подільський. По дорозі колону поповнили бранцями зі Студениці, Рогізни, Калачковець, Субіча, Патринець, Дерев’ян, Вихватновець, Китайгорода, Врублівець, Баговиці та Кульчієвець. Верениця приречених подолян була такою довгою, що розтягнулася на кілька кілометрів. У Кам’янці-Подільському на них уже чекав товарний ешелон, призначений для перевезення худоби та інших вантажів. На другий день “людський дарунок” фюреру відправили на чужину в товарних вагонах по 60 осіб. Через кілька днів надійшли чергові директиви із конкретними завданнями щодо відправки українських “остарбайтерів”, які неухильно виконувалися окупаційними властями. Всього за роки війни на каторжні роботи з Кам’янеччини було насильно вивезено близько 15 тисяч осіб, в тому числі 4798 із Орининського, 3002 - Староушицького та 7195 із Довжоцького районів.

Про відправку в Німеччину та каторжну працю на фашистів згадувала М.Ярошевська з Старої Ушиці так : “У вщент набитих вагонах прямували ми до Відня. Із вагонів нас вивантажили і під конвоєм повели в концентраційний табір, звідки мене і ще багатьох дівчат забрали на роботу на ферму “Шмідт юнк”. Там ми цементували басейн. Праця була непосильна. Нам давали сто грамів хліба та пів літри баланди на добу. Поліцаї нас били гумовими палицями, залишали без харчів...”

Своїм батькам у Брагу Григорій Малайдах у жовтні 1943 р. писав із Мюнхена: “Мамо, краще я був би не дожив це пережити, не раз проклинаю свою долю. Ви в неділю Йдете до церкви, віддихаєте, а я цілий день на ногах, Двигаєш шпали і рейки носиш. Відколи тут до сьогоднішнього дня, всього раз в неділю віддихав і то вона мені стала роком. Цілий день пересидів у бараку і заглядав у вік-но і нічого не бачив. За харчі нема навіть що писати... Дощ не дощ, а роби, вони не питають... Ви якби мене побачили, не впізнали б... Я сам себе не можу впізнати, не можу у дзеркало подивитись. Тяжко. Мені дуже тяжко, важко жити, краще вмерти було, чим так мучитись”.

Трагічно склалась доля багатьох кам’янчан, насильно вивезених на роботи в Німеччину. Більшість із них непосильною працею підірвали собі здоров’я, значна частина, особливо дівчата і жінки, пережила наругу та насильство, багатьом не судилося повернутись додому. Саме так трапилося із Ааріоном Григор’євим із Пудловець. Працюючи по 15-16 годин на добу в далекій неволі, він разом із групою побратимів вирішив вирватись на волю. Після тривалої підготовки вони зробили спробу втекти на волю. Але через три доби їх фашисти спіймали і кинули в концтабір Маутхаузен, де спалили разом з іншими смертниками. У неволі також загинуло четверо із 77 мешканців села Студениця, яких було відправлено на каторжні роботи.

Як показує аналіз історико-меморіального видання Книга Скорботи, на Кам’янеччині не було жодного села, з якого б не загинули мирні громадяни, стали інвалідами, втратили здоров’я. З часом колишніх остарбайтерів, яким пощастило вижити і повернутися на Батьківщину, стає все менше. Дають про себе знати колишні фізичні та психічні травми, роблять своє і роки. У Кам’янець-Подільському районі друге тисячоліття зустріло лише 23 в’язні німецьких концтаборів.

У травні 1944 р. надзвичайна комісія по розслідуванню злочинної діяльності на Кам’янеччині під час окупації з урахуванням розкопок на місцях розстрілів і поховань місцевого населення, військовополонених та іноземців-євреїв, результатів судово-медичної експертизи і свідчень очевидців дійшла висновку, що впродовж 1941-1944 рр. фашисти розстріляли і закатували 85 тис. осіб. Члени комісії виявили 7 місць масового поховання із 30 колективними могилами. Станом на 1995 р. виявлено ще 37 прихованих гітлерівцями братських могил, у яких поховано понад 3500 мирних трудівників і військовополонених - жертв фашистської окупації.

Майже в усіх селах і селищах міського типу війна залишила братські могили жертв окупації. Непорушно, у скорботі стоять монументи, меморіальні комплекси, обеліски, пам’ятники, пам’ятні і меморіальні знаки як вічні острівки людської пам’яті і застороги про страшні часи Великої Вітчизняної війни, про ціну якою здобута Перемога над окупантами.

Такий пам’ятник, зокрема, споруджений і відкритий 8 травня 1983 року на братській могилі розстріляних у 1944 р. мешканців села Тарасівки. Він виготовлений на Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Автором проекту виступив В.В. Походонько. Пам’ятник представляє собою скульптурну композицію постаменту із залізобетону та змурованої з цегли стели, до яких вмонтовано плити із викарбуваними прізвищами всіх 90 загиблих.

На братській могилі розстріляних гестапівцями 66 мирних мешканців села Демшин у 1968 р. встановлено кам’яний обеліск. У 80-х рр. XX ст. було зроблено його заміну. Тепер на пам’ятнику є надпис “Пам’ять жертвам фашизму” і викарбувані прізвища сельчан, які безневинно загинули від рук окупантів. На могилі страчених окупантами у 1942 р. жителів села Збруч стоїть пам’ятник із надписом “Вічна пам’ять загиблим” і вибиті на граніті імена жертв окупації. У Старій Ушиці в 1975 р. на місці масової розправи зведений пам’ятник розстріляним мешканцям єврейської національності. З надписом “Тут поховані жителі села...” височить на могилі мирних жертв фашизму пам’ятник в смт. Жванець. Вдячними нащадками споруджений пам’ятник жертвам фашизму в селі Кам’янка.

Меморіальні комплекси загиблим визволителям споруджені в Старій Ушиці, Довжку, Оринині, Врублівцях, Гаврилівцях, Жванці, багатьох інших селах Кам’янець-Подільського району. Пам’ятники воїнам-односельцям відкриті в Абрикосівці, Адамівці, Бабшині, Бакоті, Баговиці, Боришківцях, Великій Слобідці, Вербці, Вихватнівцях, Вітківцях, Врублівцях, Гаврилівнах, Голоскові, Гораївці, Грушці, Гуменцях, Дерев’янах, Доброволлі, Довжку, Заваллі, Заліссі-1, Заліссі-2, Кадиївцях, Калачківцях, Кам’янці, Китайгороді, Кізі, Княгинині, Колодіївці, Киселівці, Кудренцях, Ластівцях, Лисківцях, Лясківцях, Лучках, Малинівцях, Малому Заліссі, Мілівцях, Нефедівцях, Ніверці, Нігині, Оленівці, Оринині, Острівчанах, При- воротті, Манівцях, Ріпицях, Рихті, Рогізні, Руді, Сахкамені, Слобідці Рихтівській Соколі, Станіславівці, Субічі, Супрунківцях, Студениці, Слобідці Малиновецькій, Старій Ушиці, Теренцях, Усті, Фурманівці, Цвіклівцях, Чабанівці, Чорнокозинцях, Шутнівцях, Шустівцях, Шумівцях, Ярузі. Височать кургани Слави у Нігині, Жванці, Думанові, Підпилип’ї, Оринині, Слобідці-Кульчіевецькій та Ходорівцях, обеліски - в Гораївці, Теремцях, Кривчанах, Супрунківцях, Слобідці-Кульчієвецькій, Нігині та Руді.

По вулиці Дружби народів у Жовтневому мікрорайоні міста Кам’янця-Подільського на місці страти відважних месників встановлено пам’ятник у вигляді дерева з обрубаним гіллям із надписом “Комсомольсько- молодіжній патріотичній групі, полеглій в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр”.

Автор статті доктор історичних наук А.Г. Філінюк.

Опубілковано в збірнику "Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції, Кам'янець-Подільський, 2004 р.